Історія

За 25 років, що минули після 14 березня 1980року, дня смерті четвертого Генерального секретаря НАТО МанліоБрозіо, стратегічне середовище, в якому існує НАТО, та напрямидіяльності Альянсу радикально змінилися. Однак один аспектзалишився незмінним: процес досягнення консенсусу. Саме в цьомуаспекті роботи Альянсу Манліо Брозіо, що був скромною людиною ірідко опинявся в центрі уваги, досяг визначних успіхів за ті 7років, впродовж яких він очолював Альянс (1964-1971).

Манліо Брозіо народився в 1897 році, вивчав право в Туринськомууніверситеті. Він активно цікавився політикою, але прихід фашистівдо влади став на заваді його діяльності. Антифашист Брозіоповернувся на політичну арену в 1943 році, коли став заступникомпрем’єр-міністра Італії, а потім, в 1945 і 1946 роках, міністромоборони країни. В період між 1947 і 1964 роками Манліо Брозіоперебував на посадах посла Італії в Радянському Союзі, ВеликійБританії, Сполучених Штатах і Франції, що дало йому змогунакопичити досвід, необхідний для вирішення питань, що стояли тодіна порядку денному Альянсу. Відомі фахівці з історії діяльностіГенеральних секретарів НАТО періоду холодної війни Роберт С.Джордан та Майкл Блум у своїй книжці „Political Leadership inNATO” ( „Політичне керівництво НАТО”; видавництво WestviewPress, Boulder, CO, 1979), пишуть, що Манліо Брозіо завжди буввідданий ідеї трансатлантичної єдності і справжнім лідером тапредставником усіх членів Альянсу – великих і малих країн.

Брозіо мав м’який і дружелюбний характер і завжди намагавсяуникнути прямої конфронтації в Альянсі, він передусімзосереджувався на керівних функціях Генерального секретаря ідокладав зусиль для досягнення консенсусу засобами врівноваженоїдипломатії та через проведення особистих переговорів. Брозіо бувнадзвичайно ерудованою людиною і умів зосереджуватись нанайдрібніших деталях. З самого ранку він починав активно працюватинад політичними аспектами операцій Альянсу. Його помічники згадуютьвиняткову обізнаність Брозіо щодо поточних подій в світі,інформацію про які він отримував з преси, яку ретельно вивчавщоранку. Його ранковий розклад включав також вивчення німецькоїмови, знання якої він вважав необхідним для ефективної роботи зчленами Альянсу.

Період, коли Брозіо перебував на посаді Генерального секретаря,був особливо складним для збереження внутрішньої єдності Альянсу:на зміну стратегічній доктрині “масованої відсічі” прийшла доктрина“гнучкого реагування” НАТО і, внаслідок розбіжностей, що виникличерез прийняття нової доктрини, штаб-квартиру Альянсу булопереведено з Парижа до Брюсселя.

Джордан і Блум розповідають, що Брозіо, прагнучи завжди залишатисьлідером усіх 15 членів Альянсу, вирішив тимчасово відмовитись відвиконання обов’язків голови Північноатлантичної ради. Таким чином,під час переговорів про переведення штаб-квартири НАТО до Брюсселяна засіданнях Північноатлантичної ради de facto головувавпосол Бельгії в НАТО Андре Стерке. В цей час Брозіо зосередив усісвої зусилля на забезпеченні постійних і відкритих контактів міжусіма членами НАТО, намагаючись зміцнити єдність Альянсу.

В той час як проводилась підготовка до переведення штаб-квартириНАТО до Брюсселя, між членами Альянсу виникли розбіжності,викликані пропозиціями щодо контролю над озброєннями, якіпередбачали узгодження позицій НАТО і Радянського Союзу. Багато зчленів Альянсу вважали, що необхідно поглибити процес внутрішніхконсультацій. Відповідно до пропозиції міністра закордонних справБельгії П’єра Армеля Північноатлантична рада прийняла рішення щодопроведення дослідження, спрямованого на перегляд місій та цілейАльянсу в період холодної війни.

Результатом цього дослідження став Звіт Армеля, який готувавсяпротягом року. В Звіті був представлений новий, революційний підхіддо подальшого розвитку НАТО і визначалися дві однаково важливімісії Альянсу: оборона та розрядка. Відповідно дорекомендацій, що містилися у Звіті Армеля, НАТО повинна забезпечитивиконання традиційної оборонної місії і розробити підходи длявиконання нового завдання – розрядки. Це означало, що, окрімвизнання існування загрози з боку Радянського Союзу і Варшавськогопакту та необхідності військового стримування, члени Альянсуповинні шукати шляхи подальшої стабілізації відносин та вирішеннявідповідних політичних проблем.

Сьогодні багато хто з аналітиків вважає Звіт Армеля історичнимдокументом, який розширив місію Альянсу і сприяв розвитку НАТО, якастала не тільки військовою організацією, але й дипломатичнимсоюзом, на порядку денному якого стояли і політичні завдання.Стенлі Р. Слоун у своїй книзі „NATO, The European Union and theAtlantic Community: The Transatlantic Bargain Reconsidered” („НАТО,Європейський Союз та атлантична спільнота: переглядтрансатлантичної угоди”, видавництво Rowan and Littlefield,Boulder, CO, 2002), висловлює думку, що цей документ сприяввідновленню стратегічного консенсусу між членами Альянсу в період,коли НАТО розвивала нові дипломатичні, політичні та військовіпідходи до забезпечення трансатлантичної безпеки. Можна такожсказати, що Звіт Армеля проклав шлях до розширення місій Альянсу таподальших змін, які були проголошені на Римському саміті 1991 року,на якому члени Альянсу ухвалили першу після закінчення холодноївійни Стратегічну концепцію НАТО.

Цікаво, що спочатку Брозіо мав свої перестороги щодо розрядки. Цезнайшло своє відображення в його поки що неопублікованихщоденниках, які зберігаються в архівах Фонду Луїджі Ейнауді вТурині і які зараз готує до друку італійський історик Бруна Багнатоз Університету Флоренції. Однак попри його сумніви, Брозіо потімповністю підтримав Звіт Армеля. Як до, так і після того, як члениАльянсу офіційно ухвалили Звіт Армеля, Брозіо докладавдипломатичних зусиль для забезпечення трансатлантичної співпраці вгалузі контролю над озброєннями. Тим часом в результаті ініціатив,висунутих під проводом Сполучених Штатів, було укладено Договір пронерозповсюдження ядерної зброї та проведені переговори щодообмеження стратегічних озброєнь.

Брозіо відіграв керівну роль під час цих визначних подій в історіїНАТО, але, окрім цього, його також пам’ятають і як діяча, щоактивно обстоював ідею витрат на оборону, чітко керував засіданнямиПівнічноатлантичної ради, а також детально знав і завжди поважаввимоги дипломатичного протоколу у відносинах між членами Альянсу.Брозіо залишався стриманим під час напружених засіданьПівнічноатлантичної ради, зберігаючи спокій навіть під часнайбурхливіших дебатів. У найбільш суперечливих ситуаціях вінмайстерно керував процесом підготовки рішень, використовуючисемантичні або політичні нюанси, які давали можливість забезпечитиконсенсус між членами Альянсу.

У своїх мемуарах „NATO: The Transatlantic Bargain” ( „НАТО:трансатлантична угода”; видавництво Harper and Row, New York.1970), колишній посол США в НАТО Харлан Клівленд, який працював вНАТО за часів керівництва Брозіо, віддає належне четвертомуГенеральному секретарю НАТО за створення необхідного “політичногоінгредієнта” досягнення консенсусу щодо найважчих проблемнихпитань. Він вважає, що в багатьох випадках саме обережний,розсудливий та дипломатичний стиль роботи Брозіо забезпечуваввзаєморозуміння та зв’язок між членами Альянсу.

Брозіо активно підтримував традицію проведення спільних обідів дляпослів НАТО по вівторках, під час яких постійні представники країнАльянсу могли неформально обговорювати важливі питання і визначатиспільну політику. На відміну від свого попередника Дірка Стіккера,Брозіо завжди був присутній на цих обідах, що зробило цю традиціюунікальною і важливою складовою інституційного механізмуНАТО.

Брозіо також встановив ефективні робочі відносини з обомаВерховними головнокомандувачами ОЗС НАТО в Європі, які обіймали ціпосади під час терміну перебування Брозіо на посаді Генеральногосекретаря – американськими генералами Лайманом Л. Лемнітцером таЕндрю Дж. Гудпестером, хоча вони мали дуже різні характери і стилікерівництва.

Генеральний секретар може впливати на рішення НАТО тільки в межахголовування на засіданнях Північноатлантичної ради і не маєінструментів прямого офіційного впливу на процес прийняття рішеньщодо визначення політики Альянсу. Брозіо, як і деякі іншіГенеральні секретарі, був змушений часом докладати чимало зусиль,щоб його голос був почутий, тож, мабуть, не варто переоцінюватийого особистий вплив на політику Альянсу, оскільки Генеральнийсекретар має дуже обмежені можливості безпосередньо визначати новінапрями діяльності НАТО. Проте, якщо взяти до уваги складністьстратегічних завдань, що стояли перед Альянсом в середині 60-хроків, в історичному контексті результати його діяльності на чоліАльянсу були справді вражаючими. Вправне керівництво і толерантнадипломатія, якими відзначався стиль роботи Брозіо, потрібні всімГенеральним секретарям, що несуть відповідальність за спрямуваннядіяльності Альянсу в періоди значних змін та суперечностей, щовиникають між членами НАТО.

Райан Хендріксон є доцентом політологіїв Університеті Східного Іллінойса, зараз він працює над книгою,присвяченою Генеральним секретарям НАТО.