Розкриття розвідувальної інформації як інструмент стратегічного обміну повідомленнями

У період між публікацією статті у Вашингтон пост і 23 лютого 2022 року американські і британські розвідслужби здійснили вісім розкриттів розвідувальної інформації, спростовуючи російську пропаганду і оприлюднюючи кремлівські плани повномасштабного вторгнення в Україну. Неодноразове оприлюднення інформації про плани і наміри ворогів, отриманої із закритих джерел – відомих також як розвідка – загалом вважалось незвичним кроком, бо секретні служби нечасто розкривають для широкого загалу те, що вони знають.

Розкриття розвідувальної інформації американцями і британцями напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну були «безпрецедентного масштабу», як зазначили деякі спостерігачі. Так само, директор британського Агентства радіотехнічної розвідки, GCHQ, заявив у березні 2022 року, що «оприлюднена дуже секретна розвідувальна інформація», і що «в таких темпах і масштабі, це справді безпрецедентно». Приклади часів холодної війни показують, що хоча таке оприлюднення не є новинкою само собою, цього разу новими елементами були охоплення, масштаб і кількість розкритої розвідувальної інформації. Там, де Офіс директора Національної розвідки США раніше оприлюднював один або два запити на зниження рівня секретності розвідувальних звітів на місяць, в ці дні він часто отримує один або два запити за день, за повідомленням журналу «Тайм».

Говорячи про точність американських розвідувальних кіл у викритті російських планів проти України, помічник Держсекретаря США з розвідки і досліджень Брент Голмгрен вважає американську розвідувальну дипломатію щодо України «успішною», в той час, як Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що союзники з НАТО оприлюднили розвідувальну інформацію для того, щоби «в основному спробувати утримати Росію від нападу». Як основна мета оприлюднення розвідувальної інформації змінилась від стримування Росії до гуртування членів Альянсу?

Ця стаття присвячена обговоренню нашого розуміння поняття розкриття розвідувальної інформації, чому країни інколи вирішують розкрити секретні розвіддані, і якими можуть бути потенційні наслідки розкриття розвідувальної інформації. В ній наводиться думка про те, що хоча велика кількість оприлюднень розвідувальної інформації останніми роками може свідчити про більш «прозору» роль спецслужб, важливіше те, що ці розкриття викликали дебати про те, що межі між політикою і розвідувальною діяльністю стають дедалі більш розмитими. На додаток, в цій праці пропонується думка про те, що сила розкриття розвідувальної інформації полягає в пізнавальному статусі секретної інформації на противагу іншим формам інформації.

Оприлюднення секретної інформації для громадськості може бути сильним політичним інструментом. Інформація, яку приховують, має особливий суспільний статус, тому що вважається, що вона цінніша за інші форми інформації. Це те, що деякі вчені називають « капіталом у вигляді секрету». Секретність можна розуміти як форму інвестиції або капіталу, тому що вона може спричинити почуття ревнощі, параної, заплутаності, загадки, інтриги, підозри і захвату. Через її суспільний статус розкриття «секретної» інформації може вважатись більш цінним, ніж просто презентація політики.

Наприклад, у своїй праці про державну секретність Вільям Волтерс показав, як оприлюднення в 1995 році надсекретного проєкту ЦРУ проєкт Венона – програми криптоаналізу радянських комунікацій з Другої світової війни до 80-х років XX сторіччя – стала ілюстрацією того, як громадськість, а також науковці, сприйняли оприлюднення Венони як розкриття світу, який був від них прихований. Повідомляючи про розкриття Венони, Волтерс показав, як ЗМІ діяли як героїчні добувачі правди, використовуючи кліше з таких жанрів як детектив, загадка і шпигунський роман для того, щоб підкреслити, як цей проєкт утримувався за замкненими дверима в тісно зв’язаній між собою розвідувальній спільноті. Уявлення громадськості про секретність зробило той факт, що надсекретна до цього інформація була розкрита, можливо, важливішим, ніж інформація про сам криптоаналіз.

В іншому прикладі, французький шпигунський трилер Le Bureau des legends ("Бюро легенд") (2015-2020) значною мірою отримав свій статус такого, що достовірно представляє реальний світ шпигунства, завдяки своїм зв’язкам з реальним Генеральним директоратом зовнішньої безпеки (DGSE), французьким еквівалентом американського ЦРУ і британської МІ6. Зважаючи на використання автентичного логотипу DGSE і, як повідомляють, на попередній показ епізодів працівникам DGSE, «Бюро легенд» в публічному дискурсі розглядалось як таке, що розкриває правду про DGSE, яка була до цього прихована. Секретність навколо того, що робить реальний DGSE, означає, що шпигунська реальність, яку нібито покладено в основу серіалу, не може бути ані підтверджена, ані спростована. Однак публічний дискурс навколо зв’язків між творцями серіалу і DGSE надав йому епістемологічний статус такого, що показує, як працює «реальне» шпигунство, і допомагає пояснити популярність цього серіалу у Франції. Як з прикладом Волтера щодо проєкту Венона, відчуття того, що ти зазирнув і побачив, що відбувається всередині секретного світу, може захоплювати громадськість.

Таким чином, секретність відіграє особливу роль в поглядах громадськості на розвідку. Проте секретність також відіграє вирішальну роль в оцінці ролей, які розвідка виконує в розробленні політики, а також в тому, як ми розуміємо феномен розкриття розвідувальної інформації. З одного боку, джерела і методи збирання інформації повинні залишатись невідомими за межами розвідувальної спільноти. З іншого боку, принаймні в ліберальних демократіях, розвідслужби залежать від підтримки громадськістю у збереженні довіри до них і забезпечення набору нових членів. Тому збереження секретності при завоюванні громадської підтримки створює дилему для розвідслужб.

Зв’язок між розвідкою і політикою також характеризується секретністю. Розвідка має допомагати розробникам політики продумувати питання і обігравати різні сценарії і їхні наслідки. Однак, за традицією, розвідувальні відомства не повинні мати якусь позицію щодо вибору політики, саме тому розвідувальні відомства відокремлені від прийняття політичних рішень. Теоретики розвідки мають розбіжні погляди на те, якими мають бути ідеальні відносини між розробниками політики і аналітиками розвідки. В той час як одні вважають, що співробітникам розвідки потрібно триматись на відстані витягнутої руки задля уникнення «забруднення» свого аналізу, інші не думають, що взаємодія з розробниками політики впливає на об’єктивність аналізу розвідданих. Остання точка зору може пояснити рішення розробників політики розкривати розвідувальну інформацію там, де її роль полягає у формуванні політики і поведінки дійових осіб. Проте оприлюднення розвідувальної інформації має певні ризики.

Розкриття секретних розвідданих також є дилемою для урядів. Те, що Елісон Карнегі і Остін Карсон називають «дилемою розкриття» виникає, коли держави мають інформацію, поширення якої може принести політичні дивіденди, але також і спровокувати негативні політичні або оперативні наслідки. Додатковою дилемою є отримання бажаного політичного або військового ефекту, приховуючи при цьому конкретні методи і джерела.

Дилема розкриття ускладнюється, коли залучені людські ресурси. Як зазначають, Дилан і Мегвайр, що кращий доступ до інформації має людське джерело, то складніше використовувати цю розвідувальну інформацію через страх скомпрометувати джерело. Наприклад, кремлівський радник Олег Смоленков нібито допоміг ЦРУ отримати інформацію про те, що російський президент Владімір Путін особисто наказав і скерував втручання в американські вибори в 2016 році, інформацію, яку американська влада пізніше оприлюднила, намагаючись утримати Росію від подальшого втручання. Як повідомлялось, влітку 2017 року Смоленков був вивезений у США, коли перебував у відпустці в Чорногорії. Хоча деталі історії зі Смоленковим усе ще не відомі, багато що вказує на те, що розкриття зібраної ним розвідувальної інформації скомпрометувало його і можливо призвело до його втечі з Росії.

Там, де розвідувальні відомства не можуть розкрити джерело своєї інформації, значно важче презентувати інформацію як переконливу. Саме це значною мірою відбулось на початку 2022 року: хоча супутникові знімки показували накопичення російських військ, точне походження розкритої розвідувальної інформації, яка свідчила про те, що Росія збирається вторгнутися в Україну, залишалось таємним і оскільки не можна було повідомити про точне джерело розвідданих, деякі члени Альянсу поставились, як повідомлялось, скептично до британської і американської оцінки путінських планів.

Скептицизм деяких Європейських країн щодо попереджень американської розвідки вочевидь вплинув на рішення Вашингтона оприлюднити свою розвідувальну інформацію. Після бесіди з директором ЦРУ, Радником з питань національної безпеки і директором Національної розвідки, в репортажі журналу Тайм, згаданому раніше, повідомлялось, що першою мішенню американської кампанії з розкриття інформації був сам Путін, з метою «позбавити Росію ілюзії, що вона може мати елемент несподіванки». Після безрезультатного телефонного дзвінка Бернса до Путіна було прийнято рішення про оприлюднення розвідувальної інформації, як повідомляється, через необхідність переконати деяких європейських союзників США, які не вірили у можливість повномасштабної війни в Європі.

Розкриття розвідувальної інформації може додати розробникам політики статусу і авторитету, але багато спостерігачів вважають, що розкриття також має ризик політизації розвідки, що може означати, що аналітики «відбиратимуть» бажані висновки і накладатимуть ідеологічні упередження на тлумачення неоднозначної інформації. Колишні агенти ЦРУ Девід Джіо і Майкл Морелл попередили в нещодавній статті в журналі "Foreign Affairs" ("Зовнішні справи"), що розкриття може політизувати розвідку, і таким чином загрожує одній з її найбільших переваг, а саме, її репутації як об’єктивної служби. Написане Джіо і Мореллом стосується складних дебатів про те, що в практиці розвідки означає об’єктивність. В той час як один табір виступає за те, що розвідка має відповідати аполітичному і відстороненому ідеалу, інший табір – відомий як школа Гейтс, вважає, що цілком можливо залишатись об’єктивним, водночас визнаючи, що розвідка є політичною справою.

Дебати щодо того, яка розвідслужба мала рацію, а яка помилялась, у передбаченні повномасштабного російського вторгнення в Україну в 2022 році, ілюструють це тертя: ті, хто не зумів передбачити вторгнення, виглядали такими, хто не дотримався норми об’єктивності в розвідці. Наприклад, німецька Федеральна служба розвідки і Генеральний директорат зовнішньої безпеки (DGSE) передбачали, що Путін навряд чи буде вторгатись. Однак, чи були ці оцінки просто «хибними», чи в цих відомствах були й інші оцінки, які збігалися з оцінками ЦРУ і МІ6? Ми не знаємо, тому що оцінки, які очевидно не були розкриті, не були оприлюднені для суспільного дискурсу. В результаті, англо-американські оцінки вважались більш «об’єктивними» за французькі і німецькі, навіть попри те, що ми не знаємо, як вони з’явились. Ознайомлення громадськості з «усією історією» того, що знають розвідувальні відомства, завжди буде недоступним, що також означає, що «розкриття» розвідувальної інформації ніколи не буває повним одкровенням.

Ми не знаємо, які розвіддані залишаються засекреченими, тому ми не можемо оцінити причини, які були покладені в основу французьких і німецьких висновків. Можливо, вони недооцінили, яку ціну Росія готова заплатити, або недооцінили, чи навіть ігнорували, імперіалістичну і націоналістичну зміну російської політики. Хоча такі прорахунки можуть справді бути наслідком політизації розвідки, вони також можуть мати й інші причини. Наприклад, ключовим аспектом «психологічного аналізу розвідки» є те, що коли комусь не вистачає розуміння і доступу до того, що думають інші, це замінюється власним судженням.

Ми не знаємо конкретного впливу, якщо він був, розкриття союзниками з НАТО розвідувальної інформації на плани Путіна перед повномасштабним вторгненням в Україну, і шукати відповідь на це запитання будуть майбутні історики. Як було зазначено раніше, тодішній Генеральний секретар НАТО Столтенберг стверджував, що головною метою розкриття розвідувальної інформації було запобігти нападу Росії на Україну. Ствердження Столтенберга означає, що, таким чином, розкриття розвідувальної інформації може зробити свій внесок в стримування: переконуючи потенційного агресора в тому, що агресія коштуватиме набагато більше, ніж потенційна вигода.

Офек Рімер, науковець, який спеціалізується на вивченні розкриття розвідувальної інформації вважає, що розкриття розвідувальної інформації у війні Росії проти України зіграло головну політичну роль: воно допомогло забезпечити згуртованість навколо наративу НАТО і показало Путіна злодієм. За Рімером, якби НАТО хотіла стримати Росію, вона була б готова застосувати силу і піти на ризик війни, і тому більш обережно би поводилась з оприлюдненням розвідувальної інформації задля збереження своєї переваги. Схоже, шо навіть Президент України Зеленський мав певні застереження щодо розкритої американцями розвідувальної інформації. 28 січня 2022 року Зеленський заявив, що попередження Байдена можуть «посіяти паніку». Ступінь, до якого ці розкриття досягли успіху чи ні, залежить від того, якою була їхня кінцева мета. Тому зусилля США і Сполученого Королівства з розкриття інформації швидше мали переконати європейських союзників і, можливо, частину російського населення, ніж стримати Путіна. Коли Путін вирішив розпочати своє повномасштабне вторгнення в Україну, НАТО була згуртована, і в цьому сенсі англо-американська кампанія успішно об’єднала членів Альянсу.

Успіху американських і британських передбачень також допоміг той факт, що повномасштабне російське вторгнення в Україну було великим розвідувальним провалом російських розвідслужб. Науковці в сфері розвідки вважають, що це стало результатом «парадоксу автократичної розвідки». Оскільки автократичні лідери використовують спецслужби для придушення усіх форм інакомислення вдома, вони більше залежать від розвідки, ніж лідери демократичних країн. Проте вони також менш схильні до виявлення слабких місць свого апарату безпеки, що може створити значну загрозу їхній владі. Тому, не спроможні забезпечити точну розвідувальну інформацію про Україну 2022 року, ті ж самі російські спецслужби незамінні для путінського режиму у боротьбі проти внутрішніх опонентів.

Метою цієї статті було осмислити роль, яку розкриття розвідувальної інформації зіграло напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну. Вона ґрунтувалась на тому, що виглядало як парадокс, а саме, хоча можливо вони мали наміри запобігти повномасштабному вторгненню в Україну, розкриття розвідувальної інформації Сполученими Штатами і Сполученим Королівством вважається «успіхом», зокрема у зв’язку із забезпеченням згуртованості членів альянсу НАТО. Як зазначають Дилан і Мегвайр, розкриття інформації допомогло досягти «переваги наративу», яка допомогла організувати міжнародний фронт проти Росії.

Головним питанням на майбутнє є, чи побачимо ми більше, або менше розкриттів наступними роками. Зважаючи на великий ризик, зв’язаний з розкриттям розвідувальної інформації, держави схильні надавати пріоритетність секретності перед короткостроковими дипломатичними досягненнями. Хоча обмін «секретами» очевидно відбуватиметься знову, розкриття інформації такими темпами і в таких масштабах, які ми бачили перед початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, навряд чи стане новою нормальністю.