Гібридна війна Росії проти Заходу

Що стало повсюдним, це те, що кінетичні операції – які самі собою стають дедалі більш складними – поєднуються з невійськовими стратегіями, спрямованими на підрив безпеки супротивника. Поєднання військових і невійськових інструментів і стратегій робиться не випадково, а в синхронізований спосіб задля досягнення синергетичних ефектів. Тобто, саме синхронізоване злиття оптимізує результати.

В підсумку, певна країна може потенційно застосувати фізичну силу проти супротивника задля досягнення певних цілей. Але якщо застосування звичайної або незвичайної сили поєднується, або/чи йому передує певний рівень підривних інструментів, таких як кібератаки і дезінформація, загальна шкода, завдана супротивнику, може бути оптимізована.

Попри те, що гібридна війна на державному рівні передбачає системну інтеграцію військових, політичних, економічних, цивільних і інформаційних інструментів, вона часто ведеться в сірих зонах нижче порога звичайної війни. В цих сірих зонах військовий інструмент застосовується в незвичайний і інноваційний спосіб задля уникнення розпізнавання того, хто його застосовує, відповідальності, а інколи навіть виявлення. Тому ворожа держава може залучати недержавних дійових осіб або анонімні військові сили (на кшталт «зелених чоловічків») у підпільній війні для того, щоби заперечувати свою участь, але водночас досягати стратегічних цілей.

У цій статті ми продовжимо обговорення гібридної війни, поставивши питання, яке стає не лише доречним, але й критичним в світлі останніх міжнародних конфліктів: як Росія веде гібридну війну проти Заходу? Ми спробуємо розібратися в її рисах і наслідках, а також в логіці, яку покладено в основу російської стратегії підірвати безпеку Західних держав.

Однією з головних рис поширених інструментів, які держави поєднують задля розв’язання гібридної війни, таких як недержавні дійові особи, політичні замахи, шпигунство, кібератаки, втручання у виборчі процеси і дезінформація, є те, що вони надають широкі можливості для заперечення своєї участі – і там часто занадто мало свідчень для встановлення винуватців. Не всі дії є анонімними – інколи агресивна позиція вимагає взяття на себе відповідальності за певні акції, але уникнення звинувачення часто дає стратегічні дивіденди. Тому, коли політично і стратегічно було вигідно відректися від «зелених чоловічків», які вторглися на територію Криму в 2014 році, Росія так і зробила (на певний час).

Інструменти, або засоби, які застосовуються і поєднуються задля розв’язання гібридної війни, часто важко виділити, визначити автора і підтвердити. Довести, що певні недержавні дійові особи перебувають під патронатом держави або зв’язати кібератаки з державою є дуже складним завданням. Проте, останніми роками було доведено причетність Кремля до ряду гібридних атак. Публічні докази, які доводять російське втручання в президентські вибори 2016 року в США, і визнання президентом Путіним того, що група «Вагнер» фінансувалась Росією є двома такими прикладами.

Гібридна війна, схоже, стала невіддільною політикою Москви щодо Заходу. Зі зростанням актуальності і результативності недержавних дійових осіб, а також приходом нових технологій, таких як автономна зброя, стала можливою гібридна війна нижче традиційного воєнного порога. Державам іноді навіть не потрібно створювати чи культивувати недержавних дійових осіб, тому що цього можна досягти через трансакційні відносини з існуючими групами. Наприклад, в звітах розвідки була інформація про те, що російські військові таємно пропонували гроші бойовикам, зв’язаним з Талібами, за напади на сили коаліції в Афганістані. Тим часом, нові технології дозволяють державам застосовувати силу на відстані і заперечувати свою причетність. Гарними прикладами цього є удари дронами по об’єктах критичної інфраструктури.

Останніми роками російська гібридна війна іде повним ходом, але це не сталося за одну ніч. Вище російське керівництво почало розмови про необхідність комплексної безпекової доктрини майже десять років тому. Начальник російського Генерального штабу генерал Валерій Герасимов сказав у 2013 році, що безпекова політика країни потребує адаптації до зміни характеру конфліктів. У статті, яка широко вивчається в Західних політичних колах, Герасимов підкреслив зростаючу роль невійськових засобів у досягненні політичних і стратегічних цілей.

Герасимов посилався не лише на автоматичні, роботизовані інструменти і штучний інтелект, але і на здійснення асиметричних дій і інформаційних сфер в протидії перевазі супротивника. Такі асиметричні дії варіюються від партизанської боротьби до терористичних атак і від створення і накопичення хибної інформації/дезінформації до прямої державної пропаганди, поєднаної з активною дипломатією на випередження. Коли супротивник має перевагу в своїх силах і засобах, держава може задіяти комбінацію цих інструментів для нівелювання переваги супротивника. Покійний президент російської Академії військових наук генерал Махмуд Гареєв вважав, що одним з уроків, які Росія могла засвоїти із вторгнення в Крим у 2014 році, було удосконалення застосування м’якої сили, політики і інформації для досягнення стратегічних цілей.

Обидва російських чиновники по суті вказували на необхідність вироблення стратегії, яка могла би згладити асиметрію сили між Західними державами і Росією. Вони розуміли, що Росія ніяким чином не мала військової спроможності чи економічних ресурсів, щоби бути на рівних із Західними державами, а широкомасштабна інтеграція невійськових засобів з кінетичною силою могла б зменшити, якщо не звести нанівець, цю різницю в силі.

У російських військових доктринах 2010 і 2014 років підкреслюється інтегроване застосування військових ресурсів і засобів. У них відверто не вказано на гібридну війну як на модель, але критичний погляд на російську безпекову політику показує, що невійськові засоби широко застосовуються не лише останніми роками, а використовуються для доповнення твердої сили. Існує декілька прикладів, які ілюструють цю комбінацію, зокрема, поширення дезінформації, спонсорство недержавних дійових осіб в сусідніх з Росією Європейських країнах і не лише в них, здійснення кібератак, втручання у виборчі процеси в Західних країнах і використання енергетики як зброю.

Задіяння таких інструментів зменшує асиметрію сили між двома державами в різні способи. Процес прийняття рішень в країні-мішені може бути пошкоджений внаслідок здійснення ворожих акцій силою невизначеної належності, або агресор правдоподібно заперечує свою причетність. Поляризація на рівні держави і суспільства може поглиблюватись за допомогою дезінформації. Підтримується і збільшується кількість певних дійових осіб і наративів, які відповідають цілям агресора. Нестача військових засобів, які компенсували б перевагу країни-мішені в жорсткій силі, частково компенсується іншими важелями, такими як енергія (і навіть постачання продовольства). Це лише декілька прикладів.

Як було зазначено вище, військове втручання також може бути непрямим, і там озброєні недержавні дійові особи відіграють вирішальну роль в сучасних конфліктах. Наприклад, для того, щоби зірвати вступ Молдови до Європейського союзу (ЄС), Москва комбінує свою військову присутність в східній частині країни з невійськовими гібридними стратегіями. Ці невійськові стратегії передбачають підтримку і забезпечення груп противників ЄС, вплив на постачання енергоносіїв з метою зашкодити населенню Молдови і поширення дезінформації через місцеві групи та соціальні мережі. Зрозуміло, що Молдова є мішенню, тому що прагне повної інтеграції в Європейський блок. В Молдові російська гібридна війна спрямована на повалення проєвропейського уряду цієї країни.

Тим часом, метою в Сирії є консолідація контролю проросійським режимом президента Башара аль Асада. Пряме військове втручання російських військ більш широке в Сирії, тому що це дозволяє ситуація. Військові операції поєднуються з підтримкою озброєних бойовиків, пропагандою і дезінформацією, дипломатичними і економічними діями і політичним впливом. Головна мета в Сирії полягає не лише в розширенні російського впливу на Близькому Сході, а і на використанні цього для того, щоби зашкодити відносинам між країнами Близького Сходу і Заходу.

Приклад Сирії чітко показує, що російська гібридна війна проти Заходу виходить за рамки географічних меж Європейських і Західних країн. Ще одним прикладом цього є російська гібридна війна в Африці, розрахована на підрив Західного впливу на цьому багатому на ресурси континенті. В Сахелі Росія використовує погіршення відносин із Західними державами і роздмухує антизахідні настрої поширюючи свою присутність. Таким країнам як Малі і Центральноафриканська Республіка Росія надає безпекову допомогу, дипломатичну підтримку і допомагає з інформаційними операціями. Однією з цілей є розбудова глобального впливу; іншою – підрив західних інтересів. Обидві для Москви йдуть пліч-о-пліч.

Часто буває складно повністю діагностувати активні або нещодавні гібридні загрози. Наприклад, коли Французький телеканал TV5Monde зазнав потужної кібератаки в 2015 році, спочатку вважали винною терористичну групу «Ісламська держава». Лише пізніше з’ясувалось, що атаку здійснила російська хакерська група, яка розмістила джихадистські послання на вебсторінці мережі і сторінках в соціальних мережах, щоб посіяти розбрат і плутанину.

Повертаючись до питання російського втручання у вибори 2016 року в США, наслідки були далекосяжні. Одним із визначних результатів став внесок у поширення в США правого популізму, з яким доводиться мати справу цій країні. Правий популізм здатний створити кризу легітимності державних інститутів, коли довіра до тих, хто здійснює врядування, втрачається. Останніми роками правий популізм налаштовує людей проти державних інституцій, політичних і економічних лідерів, основних ЗМІ, а також певних груп меншин населення, таких як мігранти. Оскільки правий популізм підсилює і збігається зі зменшенням довіри до основних ЗМІ, дезінформацію можна застосувати для створення прогалин у безпеці в цільових країнах. Росія стратегічно застосовує дезінформацію для досягнення своїх політичних і стратегічних цілей.

Варто зазначити, що цифрові ЗМІ і соціальні мережі є розплідником дезінформації, і Росія включає їх у свої стратегічні розрахунки. EUvsDisinfo веде базу даних з десятків тисяч зразків онлайнової дезінформації, які, як вважається, зв’язані з Кремлем. У 2021 році у звіті Фейсбуку було зазначено, що Росія була головним джерелом «скоординованої неавтентичної поведінки» на міжнародному рівні. Онлайн кампанія з дезінформації з метою зриву саміту НАТО 2023 року є належним прикладом того, як Росія націлюється на дійову особу, яку вона вважає своїм ворогом. Оскільки НАТО має надзвичайне значення для безпеки Заходу, вона є постійною мішенню для російської онлайнової дезінформації, як задокументовано EUvsDinfo. Така дезінформація ґрунтується не лише на фабрикуванні, а і на спотворенні, як кампанія, яка представила готовність НАТО в Східній Європі після 2014 року як агресію, хоча насправді це було наслідком незаконного вторгнення Росії в Крим. Наратив методично перекручується з метою поміняти місцями причину і наслідок.

Російська онлайнова дезінформація спирається на джерела, які спонсорує держава і промосковські групи, які працюють у тандемі для підсилення брехливих і таких, що вводять в оману, наративів, які поширюються численними мовами задля глобального впливу. Дезінформація, яку поширює Росія, інколи дуже впливова. Сербія, наприклад, має міцні політичні і економічні зв’язки із Західною Європою, але більшість сербів дивляться на Росію як на найближчого партнера їхньої країни і «найбільшого друга». Головною причиною є наративи, які поширюють російські розповсюджувачі новин, такі як RT і Спутнік, які домінують в сербському традиційному і цифровому медіапросторі. Такі наративи принижують Західну Європу і США і возвеличують Росію і Китай. Спонсорована Росією дезінформація приносить подібні дивіденди також і в незахідному світі. Дезінформація з метою розколу між Африкою і Заходом робить свій внесок у відсутність консенсусу на континенті щодо підтримки України.

Москва бачить себе у стані тривалої війни проти того, що вона вважає Західною гегемонією. Саме в цьому контексті російський президент Путін відносить «західну еліту» до ворогів. Що саме він має на увазі під «західною елітою» лишається незрозумілим, можливо з політичних міркувань, але його головними ворогами очевидно є США і Європейські держави, які очолюють глобальний політичний і економічний порядок.

Ворожість Москви щодо Заходу – це лише верхівка айсбергу. В плані великої стратегії, Москва на чолі з президентом Путіним прагне повернення до минулого балансу сили, коли СРСР був супердержавою і тому міг визначати правила міжнародного порядку на глобальному рівні. Однак Москва усвідомлює, що вона структурно не може знайти такого місця в міжнародному політичному порядку, в якому перевага віддається таким цінностям, як свобода і демократія – ідеалам, які в Росії надзвичайно обмежені. Тому міжнародний порядок має бути переглянутий з метою відновлення/встановлення російського домінування над глобальною політикою і економікою. Це очевидно з доктрини Примакова – названої так за колишнім міністром закордонних справ і прем’єр-міністром Євгеном Примаковим. Ця доктрина грунтується на тому, що Росія має прагнути створити багатополярний світ, щоби світовий порядок міг визначатись однією силою або полюсом. Саме за цієї причини Москва намагається підірвати те, що вона вважає західною силою і західним впливом в усьому світі.

Найбільшою перешкодою для Росії є те, що вона не має ані жорсткої сили, ані економічного впливу для того, щоб досягти цієї грандіозної мети. Можливо Кремль вірить в те, що його набір засобів гібридної війни допоможе йому знайти спосіб подолати цю проблему. Ідея подвійна – посилювати російську силову спроможність за допомогою інтеграції військових і невійськових засобів і експлуатувати та загострювати внутрішні слабкості Західних держав. Мета зрозуміла: компенсувати асиметрію сили між Росією і Західними державами з метою отримання переваги над ними.

Попри те, що Росія останніми роками веде агресивну гібридну війну, завдавання поразки Західним державам нині виглядає сумнівним. Це тому, що гібридна війна може зменшити, але не компенсувати повною мірою асиметрію сили між Західними державами і Москвою, зважаючи на обмежені військові і економічні можливості Росії. Західні держави також працюють над посиленням своєї стійкості після вторгнення в Україну, в той час як Росія виглядає внутрішньо нестабільною. Чи означає це, що російська гібридна війна проти Заходу поки що провалюється? Можливо не зовсім. Їй вдалося досягти деякі зі своїх попередніх цілей, зокрема, в аспекті підриву Західного стратегічного впливу і політичної сили в глобальному масштабі. Прикладом цього є розширення російської присутності на Близькому Сході і в Африці за рахунок послаблення впливу Заходу. Російська гібридна війна також сприяла поглибленню політичної поляризації всередині Західних країн і між ними. І це непокоїть.

Що мають зараз робити Західні держави - це діяти узгоджено заради методичного подолання усіх компонентів російської гібридної війни. Це викликано не лише тим, в які способи Росія підриває безпеку Заходу, а і задля підготовки до потенційного майбутнього використання вразливості Китаєм.

Зважаючи на те, як сучасна війна змінюється в плані своїх основних рис, конфлікти стали набагато більшими, ніж застосування прямої фізичної сили. Вони дедалі більше визначаються складною гібридністю. Для Росії це багато чого означає щодо її стратегічних розрахунків і прагнень. Як фактично усі країни світу, Москва розуміє, що їй потрібно модернізувати, розширювати і диверсифікувати свій інструментарій за рахунок включення некінетичних інструментів – в цьому випадку, це такі інструменти, як економічний вплив і дезінформація – на додаток до військових інструментів і засобів, які самі використовуються більш інноваційно.

Зважаючи на агресивні амбіції Москви, гібридна війна не лише приваблива, а і є стратегічним прагненням для Росії завдяки очевидній асиметрії її сили щодо Заходу. Російський військовий бюджет і розмаїття її економіки не можуть навіть порівнюватись із широкомасштабними можливостями Західних держав. Гібридна війна дає Москві змогу зменшити – якщо не компенсувати – цей дисбаланс сил при зіткненні з тими, кого вона вважає ворожими суперниками.

Серед основних інструментів, які Росія застосовує для ведення своєї гібридної війни проти Західних країн, - це політизація і використання як зброю енергетику, залучення недержавних дійових осіб і анонімних сил, підтримка проросійських і тих, які схиляються до Росії, дійових осіб, і широкомасштабне застосування дезінформації і втручання у вибори. Вони систематично синхронізуються.

Ступінь, до якого російська гібридна війна дозволяє їй досягти своєї грандіозної мети проти Заходу, все ще не зрозумілий. Поки що Росія до певної міри підірвала безпеку Заходу, але вона точно не завадила Західним державам в демократичний спосіб формувати політику, економіку і культуру на глобальному рівні. Проте, зважаючи на обмежену військову і економічну спроможність Росії, її гібридна тактика дозволила їй представити себе «більшою», ніж вона є насправді. Західні держави повинні це визнати і підготувати ретельно продуманий план рішучої відповіді на російську стратегію в згуртований спосіб.