Ядерний шантаж Росії в Україні

У кризовій ситуації ядерна зброя може бути застосована в два способи: для того, щоб стримувати (стримування) і примусу (примус). Стримування запобігає агресії з боку супротивника через загрозу потужної контратаки. Примус застосовується в інтересах отримання чогось на зразок мирної угоди через потужне застосування сили проти супротивника. Попередні свідчення поточної війни в Україні підтверджують те, про що давно говорять багато науковців: ядерні озброєння є дієвим інструментом стримування, але часто слабким інструментом для примусу.

В Україні російські ядерні загрози були спрямовані на те, щоб змусити Україну здатись, а Західні країни припинили свою допомогу. Але Збройні сили України не продемонстрували жодних намірів припиняти свої оборонні дії, навіть вдались до ударів по російських цілях на території Росії. Тим часом Західні країни ані зупинили, ані загальмували потік допомоги українським військам. Але все одно дискусії щодо застосування ядерної зброї в Україні останнім часом мали місце на вищому рівні в російських збройних силах (хоча і без безпосередньої участі Путіна). Ці зустрічі можуть потенційно бути першими кроками до більш серйозних ядерних сигналів.

І навпаки, свідчення з України суттєво вказують на стримуючий ефект ядерних озброєнь. З одного боку, ядерний щит НАТО допомагає стримувати російську агресію проти країн - членів НАТО у східній частині Альянсу, особливо країн Балтії. З іншого боку, російська ядерна зброя вірогідно має ефект стримування до різного ступеня і різного рівня. З самого початку союзники по НАТО виключили пряму інтервенцію в Україні, в тому числі безпольотну зону, а деякі члени Альянсу наклали обмеження на тип і дальність дії боєприпасів, які постачаються Україні, намагаючись зменшити ризик ескалації.

І остання нота на тему стримування і примусу: згідно з провідним науковцем з ядерних питань Робертом Джервісом, нині покійним, ядерна зброя підтримує територіальний статус-кво. В цьому сенсі, ядерна зброя ефективна, коли до неї звертаються задля захисту життєвих інтересів, таких як національна територія. В Україні Путін застосував референдуми щодо конституції на Донбасі, в Херсоні і Запоріжжі намагаючись легітимізувати російські претензії на українську територію, а також ядерну зброю для консолідації цих територіальних анексій. Але російське ядерне стримування не призвело повною мірою до бажаного результату. Не лише Україна звернула мало уваги на ці погрози, здійснивши контратаки задля звільнення своїх територій (особливо у Херсоні), але і міжнародне співтовариство систематично відповідало посиланнями на міжнародне право: і де-юре, і де-факто ці землі залишаються українськими територіями.

Проте більш жорстоке випробування теорії Джервіса вже маячить на горизонті. Чи фактичне володіння Росією Кримом протягом останніх восьми років зробило його достатньо «російським», щоби погроза застосувати ядерну зброю для його захисту виглядала більш достовірною? Передбачити не можливо, тому що майбутні дії залежатимуть від численних перемінних. Ми знаємо, що Україна вже застосувала військову силу проти цілей в Криму, включно з ударами дронів по авіабазі і не визнаний, але руйнівний удар по мосту через Керченську протоку, який з’єднує Крим з материковою Росією. Ніякої ядерної ескалації, або додаткових ядерних погроз з боку Росії досі немає. Однак Росія очевидно приділяє значно більше стратегічне значення Криму, ніж іншим окупованим українським територіям, вірогідно через історичну роль військово-морської бази в Севастополі - домівки російського Чорноморського флоту. Якщо українські війська зможуть повернути територію Криму – що в даний час залишається незрозумілим, навіть в світлі останніх успіхів – російський президент Владімір Путін може опинитись під тиском вдома щодо здійснення крайніх заходів. Коротко кажучи, неоднозначність щодо того, чи Росія зараз розглядає територію Криму як таку, що відповідає статусу-кво, може призвести до прорахунку, який спричинить ядерну ескалацію.

Готовність Росії вторгнутись в країну-партнер НАТО, Україну, і потрясати своєю ядерною зброєю підтверджує центральну роль, яку ядерна зброя відіграє для безпеки Альянсу і його членів, принаймні в передбачуваному майбутньому. Ані роззброєння, ані суттєве зниження значення ядерної зброї в стримуванні і обороні НАТО неможливе і небажане в наш час. Зважаючи на російський арсенал з приблизно двома тисячами тактичних ядерних озброєнь, загрозою ескалації, яку Росія демонструє нижче стратегічного ядерного рівня – тобто застосування ядерної зброї меншої потужності і меншої дальності – НАТО, на жаль, вимушена протистояти цій загрозі своїм власним надійним варіантом.

Таким чином, НАТО повинна залишатись ядерним Альянсом, але чи нинішні ядерні сили і засоби НАТО достатні для забезпечення дієвого стримування Росії? Хоча цього червня НАТО оприлюднила нову Стратегічну концепцію, в якій висвітлена роль ядерної зброї як стримування з боку Альянсу, в документі не вистачає конкретики, він вказує лише на те, що члени Альянсу покладатимуться на «належний набір» (параграф 20) ядерних і звичайних систем озброєння. Зважаючи на те, що російська військова позиція продовжує слабшати під впливом героїчного українського спротиву і міжнародних санкцій, а Москва стає дедалі більш ізольованою від міжнародного співтовариства, неважко уявити, що Путін розпочне дедалі частіше і дедалі агресивніше звертатись до своїх ядерних сигналів задля вичавлювання політичних поступок від Заходу і України. Будучи загнана на те, що Томас Шеллінг назвав «слизьким схилом» конкурентного ризику, чи готова НАТО надійно відповісти на російські погрози ядерної ескалації?

Те, що Росія не вдалася до військових дій проти країни-члена НАТО і намагається уникати ескалації дій, які могли б спровокувати пряму відповідь НАТО, поки що вказує на те, що ядерних сил і засобів театру воєнних дій НАТО, основаних на спільній відповідальності за ядерну зброю і розміщенні некерованих авіабомб B61, які доставляють літаки подвійного застосування (DCA) в Європі, поки що достатньо. Але вважається, що поведінка Росії виправдовує ухвалене США в 2020 році рішення розмістити ядерні боєголовки низької потужності W76-2 на балістичних ракетах «Трайдент» D5 підводного базування на ядерних підводних човнах (SLBM) на додаток до нинішніх основних тактичних ядерних озброєнь НАТО (тому що вони більш живучі, ніж В61, які доставляють літаки DCA). На додаток, рішення Сполученого Королівства від 2021 року, прийняте за результатами «Інтегрованого перегляду», збільшити свої ядерні запаси на 40 відсотків може також вважатись достатньо розумною реакцією. В той час як розгортання американських SLBM низької потужності додає технічної і політичної гнучкості стратегічним розрахункам, ядерна позиція Альянсу ґрунтується на трьох центрах прийняття рішень – Вашингтоні, Лондоні і Парижі. Інші члени Альянсу залучені або через домовленість про спільну ядерну відповідальність, на якій гуртуються DCA, або через Групу ядерного планування, що додає вимір політичної єдності і елемент стратегічної децентралізації, що сукупно ускладнює Росії передбачити можливі дії і реакції НАТО, що підриває її можливі ставки.

Як останній цікавий момент, погрозлива ядерна поведінка Росії також напряму впливає на дві інші критично важливі для ядерних питань сфери: контроль над озброєннями і нерозповсюдження. Чи не підірве російська агресія в Україні переговори про контроль над стратегічними озброєннями на наступні півдесятка років? Більше того, чи зробить російський ядерний шантаж і відверте бажання застосувати військову силу проти України в майбутньому більш вірогідним, менш вірогідним, чи взагалі ніяк не вплине на ядерне розповсюдження?

Що стосується контролю над озброєннями, головна проблема зв'язана з переговорами між США і Росією про новий Договір СНО, який обмежує ядерні озброєння обох сторін на взаємно узгоджених рівнях. Продовження нового Договору СНО на початку 2021 року було узгоджене лише за два дні до завершення терміну дії Договору, і хоча переговори про наступний Договір бажані для обох сторін, для досягнення згоди необхідна основа для взаємної довіри. Російська агресія в Україні зруйнувала цю довіру. Існує вірогідність того, що війна настільки погіршила відносини між двома сторонами, до домовленість вже взагалі не можлива, принаймні у передбачуваному майбутньому. Більше того, видовище переговорів про контроль над озброєннями в розпал конфлікту може бути достатньо негативним для того, щоб внутрішній і міжнародний політичний тиск (особливо на Сполучені Штати) запобіг досягненню домовленості.

Однак відносини між США і Росією не були такими вже позитивними під час переговорів про найостанніше продовження нового Договору СНО, а Договір, тим не менше, був підписаний. Так само можна сказати, що зважаючи на війну в Україні і нестабільність, принесену в європейський порядок безпеки, зараз не на часі додавати ще більше нестабільності відмовляючись від контролю над озброєннями на стратегічному рівні. Без обмежень на стратегічні озброєння і засоби їх доставки в Європі може відбутись гонка озброєнь, яка негативно вплине на стратегічну стабільність. Ключовим питанням є чи справді російська оборонна і технологічна промислова база спроможна – за існуючого режиму санкцій – істотно посилити її ядерний арсенал і як дефіцит ресурсів може вплинути на хід війни в Україні.

Біда України також ставить питання про можливість глобального ядерного розповсюдження у майбутньому. В 1993 році Джон Меаршеймер навів нині знаменитий аргумент про те, що відмова України від ядерної зброї, успадкованої від СРСР, буде стратегічною помилкою. Якби Україна в 2022 році володіла ядерною зброєю, Росія майже точно не напала б. Таким чином, інші держави можуть вважати російську агресію прикладом: хоча ви можливо і відчуваєте певну безпеку сьогодні – як Україна відчувала її після Будапештського меморандуму 1994 року – така безпека може не протриматись вічно. Але ми також маємо відзначити проблему з аргументом Меаршеймера. Він не бере до уваги те, що Україна не мала інфраструктури обслуговування цієї зброї і ядерних кодів та знань, потрібних для їх використання. Інституційні і людські знання, необхідні для забезпечення функціональності такої зброї, залишились в Росії. Коротко кажучи, володіння не дорівнює надійному стримуванню само собою.

Російські ядерні сигнали і шантаж надзвичайно дестабілізуючі для міжнародного порядку безпеки. Це одна з найбільших проблем для НАТО з часів холодної війни. Але у зв’язку зі спробами примусу України з боку Росії ми можемо зробити декілька попередніх висновків – хоча на підтримку цих висновків потрібно здійснити подальше дослідження. Ядерна зброя залишається вирішальним інструментом стримування. Хоча мало хто сумнівався в цьому і до початку конфлікту, варто це повторювати, особливо зважаючи на те, що НАТО є ядерним Альянсом. На противагу цьому, ядерна зброя виглядає слабшим інструментом примусу. В цьому важливий урок для інших потенційних майбутніх криз в Європі чи деінде. Союзники по НАТО не були зобов’язані ані політично, ані дипломатично допомагати Україні оборонятись, але вони стали це робити незважаючи на ядерну риторику Росії. Поза цим уроком, багато чого ще залишається побачити в Україні та в інших місцях. Чи вплине російський ядерний шантаж на власну ядерну позицію НАТО? На майбутнє контролю над озброєннями? Нерозповсюдження? І чи зроблять інші країни такі ж само висновки? Лише час відповість.